«Ванька Головатий», або Чому в Одесі кажуть «станція»

Уявіть літо початку 1880-х. На Куликовому полі, біля невеликого вокзалу, пихкає парою дивна машина: маленький паровозик, схожий на коробку на колесах, а за ним — кілька відкритих вагончиків. Дами тримають капелюхи, щоб не здуло, пани в літніх костюмах розгортають газети, діти тиснуться до поручнів. Дзвінок, свисток — і потяг рушає до моря. Одесити, які ніколи не лізли за словом у кишеню, одразу дали йому ім'я: «Ванька Головатий». Так його й пам'ятають донині.

Навіщо місту потяг до моря? Бо вся заможна Одеса другої половини XIX століття жила однією мрією: на літо — на дачу. До того на Фонтан добиралися кіньми, на бричках і візниках, трясучись по курній дорозі пів дня. Парова лінія перетворила далеку подорож на просту поїздку. Путівник 1906 року повідомляє, що влітку потяги ходили кожні 25 хвилин — розклад, якому позаздрили б деякі сучасні маршрути.

Лінію поділили на шістнадцять відрізків, і кожну зупинку назвали станцією — бо це був справжній поїзд, а в поїзда, як відомо, станції. Вартість квитка залежала від відстані: до 7-ї станції — 10 копійок, до 11-ї — 15, а до кінця лінії, аж до монастиря, — 20 копійок. Для робітника це були відчутні гроші, тож на дальніх станціях виходила переважно публіка заможна: купці, лікарі, адвокати з родинами. Квиткові зони давно скасовано, а звичка рахувати відстань «станціями» залишилася назавжди.

А чому «Головатий»? Тут джерела одностайні: у паровозика була непомірно широка труба, схожа на казан, — всередині стояли іскрогасники, які берегли дачі й степ від пожежі. Звідки взялося саме «Ванька», не пояснює жодне з них. Паровози робили на Коломенському заводі, перші вагони привозили морем із Бельгії, а з середини 1890-х їх почали будувати вже в Одесі. Паливом служили брикети з вугільного пилу, тож на дачу, згадують, приїжджали чорними від кіптяви. Пишуть, що на цьому паровичку кондуктором працював молодий Костянтин Паустовський і порівнював його з самоваром, запакованим у залізний кожух.

Швидкість була невелика: до кінцевої їхали близько сорока хвилин. Розповідають, що Сергій Уточкін, одеський спортсмен і авіатор, побився об заклад і пробіг від Куликового поля до кінцевої десять кілометрів — біг поруч із потягом, а наприкінці навіть його обігнав. Попри це лінія працювала на повну: до кінця 1896 року в Одесі було дев'ять паровозів і п'ятдесят три вагони, а на Фонтан влітку ходило до тридцяти шести рейсів на день.

Станції жили своїм життям. Кажуть, що на 16-й оркестр зустрічав і проводжав потяги, а музиканти склали мелодію, яку потім назвуть «Семь сорок», — за часом останнього рейсу, о 19:40. Це лише одна з версій походження пісні.

Останні станції, з 13-ї по 16-ту, лежали на Великому Фонтані — дачному селищі біля однойменного мису, яке, до речі, старше за саму Одесу. А звідки «фонтан»? Ніяких мармурових фонтанів тут не було. Зі схилів, просто з вапнякових пластів, били джерела прісної води. У XVIII столітті облаштовані джерела називали «фонталами», а з часом слово перетворилося на «фонтан». Біля трьох найбільших джерел виросли три дачні селища: Малий, Середній і Великий Фонтан.