Будь-який одесит скаже вам, де Золотий берег: на 16-й станції, біля зупинки 18-го трамвая. Але спробуйте запитати, де саме він починається і де закінчується, — і ви почуєте стільки версій, скільки співрозмовників. Чітких меж у цієї місцевості немає. Є лише відчуття: ось тут фонтанська дорога закінчується і починається море.
Подивіться на панораму початку 1960-х: берег іще вузький, смужка піску затиснута між обривом і водою, у море виходить дерев'яний пірс на палях, а нагорі, на краю схилу, стоять будівлі. Терас і хвилерізів тут іще не видно — усе це лише попереду.
Звідки назва? Романтики розповідають, що рибалки, які витягали тут човни на берег, помітили: на заході сонця пісок світиться теплим золотом. Старі фонтанці напівжартом додають, що нічні гості з баркасів часом губили тут справжнє золото. А історики називають більш прозаїчну причину. Коли наприкінці XIX століття на Фонтан прийшов паровий трамвай і земля під дачі зросла в ціні, тодішні рієлтори почали давати ділянкам привабливі назви. Так з'явилися «Нова Швейцарія» і «Золотий берег». Ділянки давно забудовані, а рекламне ім'я пережило їх усіх.
Неподалік стояла ще одна фонтанська загадка — башта на Дачі Ковалевського. Насправді вона не була маяком. Таганрозький купець Тимофій Ковалевський у 1849 році взявся будувати одеський водогін: облаштував підземну галерею для збору води з фонтанського джерела, поставив насоси з паровими машинами й звів цегляну водонапірну башту заввишки 45 метрів, а труба завдовжки дванадцять кілометрів вела воду до міста. Костянтин Паустовський переказував іншу історію: самотній багач купив сухий степ, збудував будинок і круглу вежу, схожу на маяк, а потім кинувся з неї. Краєзнавці називають цей переказ далеким від дійсності, але вежа справді стала орієнтиром: моряки, за Паустовським, вносили її в лоції, і розбирати її не дозволяли. Розібрали башту лише в 1930-х роках. Сьогодні на місці дачі — Дача Ковалевського, 111, колишній Будинок творчості письменників. Краєзнавець Сергій Матвєєв припускає, що рештки башти можуть ховатися в заростях біля його тилових воріт, але підтверджень цьому немає.
Поруч, біля монастиря, у 1950-х звели фунікулер до моря — для патріарха Московського й усієї Русі Олексія I. Кілька десятиліть він возив до води високих гостей обителі. До наших днів фунікулер не дожив: нині до моря можна спуститися лише сходами або в обхід. На знімку добре видно рейки, що йдуть по обриву, і купальню на палях біля самої води.
А тепер найнесподіваніше. Той широкий піщаний пляж, який ми сьогодні називаємо Золотим берегом, значною мірою зроблений руками людей. У 1960-х почалися роботи, які тривали близько двадцяти років: схили терасували, у морі зводили хвилерізи й траверси, а пісок намивали землеснарядами з морського дна. Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х фонтанські пляжі пережили свій розквіт. Сьогодні пляжі Великого Фонтану тягнуться від 12-ї до 16-ї станції — це близько трьох кілометрів теплого піску. Але пісок потребує турботи: щороку пляж втрачає до п'яти відсотків намитого. Щоб відчути різницю, достатньо зіставити панораму на початку цієї історії з кадром розпалу сезону: на місці вузької смужки — широкий пляж, повний купальників.
Тож золотий пісок тут справді є — просто з'явився він пізніше за назву. Часом так буває: спочатку мрія, а потім її хтось терпляче втілює.
