Безмісячна ніч. У морі — жодного вогника, лише далеко на мисі блимає маяк. Тихий плескіт весел, і темний силует баркаса тицяється носом у пісок під обривом. З темряви виринають люди, мовчки перекидають на берег тюки й боченята і зникають у чорному отворі в схилі. За годину на березі нікого, а тютюн, шовк і вино вже мандрують під землею кудись у бік міста.
Щоб зрозуміти, звідки взялася одеська контрабанда, треба згадати порто-франко. З 1819 до 1859 року Одеса була зоною вільної торгівлі: заморські товари ввозили сюди без мита або з мінімальним. Але місто оточував рів і митні застави, і за вивезення товару за цю лінію треба було платити сповна. Різниця в ціні виходила фантастична: пляшка заморського вина за містом могла коштувати всемеро дорожче. Тож не дивно, що в Одесі з'явилися люди, готові цю різницю заробити.
І тут знадобилися катакомби. Це старі кам'яноломні, з яких добували черепашник для будівництва міста, і їхня довжина сьогодні оцінюється в тисячі кілометрів. Підземні ходи дозволяли пронести товар повз митні застави аж до Молдаванки, де його тихо розпродавали. А дехто обходився й без підземель. У спогадах тих часів описано, як контрабандисти брели по шию в морі з водонепроникними мішками, а на головах мали кашкети кольору морської хвилі, щоб варта з берега не помітила.
У цій грі брали участь і високі пани — хоча б жартом. Розповідають, що генерал-губернатор Воронцов побився об заклад із знайомим купцем, що той не провезе повз митницю контрабанди на 10 000 рублів. Купець привіз «пуделя» — насправді дворнягу, зашиту в овчину, під якою були діаманти. Митники нічого не знайшли.
Фонтанський берег для нічних справ підходив ідеально: далеко від порту, високі схили з отворами, тихі піщані бухти. Але берег цей був і небезпечний. Збереглася легенда про землевласника Олександра Теутула, чиї гості одного вечора розклали на мисі багаття. Моряки вирішили, що це маяк, змінили курс — і судно розбилося об скелі. На спокуту Теутул начебто віддав землю церкві, і згодом там постали Успенський монастир і справжній маяк. Путівник 1906 року пише, що вогонь фонтанського маяка горів на висоті 201 фут над морем, а в туман вмикали парову сирену.
Контрабандисти працювали вночі, рибалки — на світанку, а берег лишався той самий. Минуло століття, а човни біля 16-ї станції так і не зникли — тільки тепер цілком законні. Між 16-ю станцією й монастирем стояв рибколгосп імені Шмідта, і причал його мав просто номер: «причал № 142». Ранком до причалу підходили баркаси з уловом, і місцеві знали: хочеш свіжої риби — йди до моря заранку. Знімок, який ви бачите нижче, зберігся в родинному архіві людини, чий дід працював у цьому рибколгоспі.
