Монте-Карло над урвищем

Назва «Монте-Карло» на Фонтані звучить гучніше, ніж усе, що від неї лишилося. Ні рулетки, ні казино, ні навіть певності, який саме будинок мають на увазі. Зате є грот, світлий корпус із фонтаном і родина, чиє прізвище одесити читали на вивісках. З неї й почнімо, а до саду над урвищем дійдемо наприкінці. Це прогулянка, а не екскурсія: ми зупинятимемося там, де є що побачити, і чесно казатимемо, де закінчується видиме й починається переказ.

Підійдіть до Фонтанської дороги, 165, у тінь дерев санаторію імені Горького. Перед світлим лікувальним корпусом стоїть кам'яний фонтан із дівчиною з глечиком, і будинок має такий вигляд, ніби над ним не минуло півтора століття. Його називають відреставрованою дачею Петрококино, але документів, які б це підтверджували, ми не знаємо. Тож залишимо корпусу його загадку й пошукаємо інший слід.

Він є між деревами: кам'яний грот з аркоподібними прорізами, нерівною кладкою й уламками стін. Місцеві жителі стверджують, що грот зберігся й до нього приходять досі. У старому саду він міг бути місцем прохолоди й усамітнення, але це вже наша уява. Каміння ж справжнє, і саме біля нього відчуваєш різницю між історією, яку переказують, і річчю, до якої можна доторкнутися.

Хто ж вони, ці Петрококино? Не один заможний власник маєтку, а ціла купецька родина. Дослідники виводять її з грецького острова Хіос: після різанини 1822 року рід розлетівся по європейських містах. В Одесі прізвище з'являється раніше, у матеріалах Комерційного суду за 1813 рік і в купецьких списках 1814-го. Тож приморська дача — лише один рядок у довгій родинній книзі.

Євстратій Михайлович, чий портрет атрибутують «Одесскому листку» 1903 року, вчився в Лейпцигу комерції та хімії, працював у батьковій крамниці, служив довіреним у фірмі Кроне, а потім відкрив власну торгівлю. Згодом до нього приєднався брат Димитрій. Видно людину, яка знала справу зсередини, від науки до щоденної розмови з покупцем.

Торговий дім «Брати Петрококино» заснували 1859 року, а в 1875-му брати успадкували родинну фірму. Так з'явилися гроші на сад над морем. На старій фотографії — один із магазинів дому, але точну адресу кадру не встановлено.

Уявіть покупця, який заходить по щось буденне й опиняється серед товарів з усього світу: гаванські сигари, варшавські лампи, французькі засоби для очищення вина, американське мило, англійські сірники. Поруч письмове приладдя, посуд, садові інструменти, іграшки, ялинкові прикраси й апарати для морозива. Це перелік із реклами та описів фірми, а не наш вимисел. Море привозило речі, а Петрококино вміли зробити так, щоб місто захотіло їх купити.

У 1896 році на Грецькій відкрився новий універсальний магазин, і кореспондент «Одесского листка» назвав його «Одеським Лувром» за розмаїття й якість товарів. Господар подбав навіть про приїзд екіпажів: уздовж фасаду влаштували під'їзд, над входом поставили залізний навіс на чавунних колонах. Роботи, за описом, виконали міськими силами, а Петрококино сплатив до каси 1011 рублів. Розкіш починалася ще за порогом.

Було в цьому світі місце й для мистецтва. Дружина Євстратія, Катерина Корнеліївна, уроджена Бодаревська, була художницею. У міському домі на Троїцькій, 20 збиралися художники, музикували, читали вірші, малювали шаржі, а подружжя колекціонувало живопис. Господарі приморської садиби жили не самими рахунками.

Тепер повернімося під фонтанські дерева, і газетні описи вілли зазвучать інакше. У публікаціях про 1896 рік згадують ставки з лебедями, гроти, угорський оркестр і електричне «сонце» над садом. Балюстраду на краю урвища порівнювали з терасою казино в Монте-Карло. Гості виходили сюди з міського гамору по прохолоду, і перед ними відкривалося море. Краса, щоправда, небезпечна: тутешній берег підмивала підземна вода, і щоб його втримати, згодом довелося пробивати штольні, як ми розповідали в [історії про метро, якого не було](/stories/metro/). Чи знали гості 1896 року, що танцюють над схилом, який уже ворушиться, невідомо.

А вечір, за газетою, не закінчувався із заходом сонця: о другій ночі гостей забирав спеціальний трамвайний потяг до міста. Оркестр стихає, сад порожніє, десь за деревами чекають вагони. Це майже кінокадр, але звуки й рухи в ньому — наше домислення; саму згадку про нічний потяг краєзнавці наводять за старою пресою.

А рулетка? Назва підказує столи, фішки й великі програші. Проте перекази газетних описів підтверджують насамперед ефектний сад і порівняння тераси з Монте-Карло. Справжній гральний зал лишається непідтвердженою частиною легенди. Можливо, Фонтану вистачало самого відчуття, що за один вечір можна опинитися далеко від Одеси, не залишаючи її берега.

Заплутатися тут легко навіть озирнувшись. Сусідній червоний палац зі львами в розповідях раз у раз зливається з Петрококино та Бродськими. Про Марію Бродську ми вже говорили в [історії про цілющий фонтан](/stories/healing-fountain/). Сусідні садиби, гучні прізвища, схожі перекази: пам'ять охоче пересуває чужий вечір до будинку, який краще запам'ятався. Це лише наше пояснення плутанини, а не знайдений архівний запис.

Чим усе скінчилося? Євстратій помер 1904 року. Торговий дім перейшов до родичів і колег, серед них Миколи Ксиди та Генріха фон Поглієса. Революція змінила звичний лад, хоч реклама фірми ще траплялася в одеських газетах 1919-го; у 1920-му родинну нерухомість націоналізували. Нащадки опинилися у Франції, Греції, Італії та інших країнах, а Катерина Петрококино згодом жила в Парижі.

Дачний берег тим часом став санаторним. Колишні садиби отримали нове призначення, і між деревами ходять люди, які приїхали по здоров'я. Не кожну стіну вдається впевнено назвати, не кожну перебудову простежити, тож біля світлого корпусу лишимо знак питання, а біля грота зупинимося ще раз. Від колишнього «Монте-Карло» нам дісталися каміння, фотографії та дивовижна назва. Цього досить, щоб наступного разу пройти повз трохи повільніше. І не вирішувати за вечір 1896 року, чого в ньому було більше: правди чи газетного блиску.