Башта, що мала напоїти місто

У старій Одесі була арифметика, яка дивує й сьогодні. У 1797 році, за публікаціями краєзнавців, відро привозної питної води коштувало 10–15 копійок, а фунт м'яса (близько 400 грамів) на базарі віддавали за 20. Тобто вода трималася ціни їжі. Місто стояло на сухій вапняковій плиті над морем, колодязі давали гірко-солону воду, а тисячі волів і коней, що возили пшеницю до порту, треба було ще й напувати щодня.

Врятовувалися дощовою, «солодкою» водою. У дворах будували підземні кам'яні цистерни — за описами, на понад тридцять тонн кожна, — а над ними ставили різьблені колодязні оголовки, цямрини: вода стікала з дахів жолобами крізь шар гравію й деревного вугілля. У посушливе літо цистерни пересихали. Про водогін з Дністра просили гроші ще з 1808 року: купець Яків Тихов, потім інженер-полковник Шишов, пізніше й сам генерал-губернатор Воронцов. Столиця щоразу відмовляла. Тож уся надія лишалася на підземні ключі під морськими урвищами, які звуться Фонтанами.

У 1843 році французький підприємець Шарль Пішон — джерела називають його власником фабрики пудри — і відставний ротмістр Віттенберг орендували в міста ділянку з потужним джерелом за нинішньою 16-ю станцією й запропонували провести воду в Одесу власним коштом. Думі це не коштувало жодної копійки, тож довго вмовляти її не довелося. У 1845 році компаньйони заклали водонапірну башту — і незабаром з'ясувалося, що ні знань, ні грошей їм не вистачає. Роботи стали, а 1849 року Пішон помер.

Справу врятував таганрозький купець Тимофій Ковалевський. До Одеси він приїхав 1847-го, а 1849-го ввійшов до компанії Віттенберга і, як пишуть, вклав у добудову майже весь свій капітал.

Далі почалося те, що виглядало як невеликий переворот. Ковалевський закупив в Англії парові машини, поршневі насоси й чавунні труби. Іноземні вітрильники та колісні пароплави вивантажували чавунне литво й котли в Карантинній гавані, а звідти кінні й волові підводи, за переказом, тягли все це верст за дванадцять, на кручі Великого Фонтана.

На ділянці, де сьогодні вулиця Дача Ковалевського, 111, він збудував підземну водозбірну галерею, насосну станцію з паровими помпами й круглу цегляну водонапірну башту заввишки 45 метрів — приблизно як сучасний шістнадцятиповерховий будинок. Від нього до міста пролягла дванадцятикілометрова чавунна труба, а на розі Старопортофранківської та Великої Арнаутської стояв металевий резервуар на тисячу тонн.

Перший одеський водопровід почав працювати 15 лютого 1853 року. «Одеський вісник» хвалив фонтанську воду: нібито добра для випікання хліба й приготування макаронів, бо підіймає тісто, а в лазні добре тримає мило, чисто змиває й пом'якшує волосся. За добу водопровід давав близько 800 сорокаведрових бочок. Кінні водовози наливали воду з резервуара й розвозили вулицями по одній-дві копійки за відро. За цю справу Ковалевський здобув звання спадкового почесного громадянина Одеси.

Але вода виявилася примхливою. Коли напір джерел став слабшати, робітники, поглиблюючи підземні галереї, нібито пробили соляний ключ: вода зробилася гіркувато-солоною, до неї потрапила машинна олива, а берегове зсування пошкодило будівлю станції. Одесити прозвали водопровідну воду «машинною» й перестали її купувати.

<!-- PHOTO PENDING: зсув на Великому Фонтані, 1959 рік, PastVu p/2302317 — ілюстрація того, як берегові зсуви руйнували узбережжя; ліцензію перевірити для кожного знімка окремо -->

Далі історія розгалужується, і кожна гілка вже схожа на легенду. За літературною версією, яку Костянтин Паустовський записав у «Часі великих очікувань», розорений Ковалевський у 1860-х роках кілька разів пив чай на верхній площадці своєї башти, а потім кинувся вниз. Краєзнавець Сергій Матвєєв називає це міською легендою, далекою від дійсності. Документів про такий кінець нема, а про самого Ковалевського відомо радше те, що старший син Андрій Тимофійович після пожежі 1870 року взяв у міста позику в 10 000 рублів і спробував реанімувати справу, утримуючи ще й фабрику зельтерської води.

Добити справу довелося Дністру. 3 вересня 1873 року запрацював водопровід товариства Швабе та Мура, розрахований на два мільйони відер на добу. Для порівняння: старий фонтанський водогін давав приблизно тридцять дві тисячі (800 бочок по 40 відер), тобто Дністер був потужніший у шістдесят із гаком разів. Стара система закрилася.

З цим пов'язують і ще одну одеську загадку. Про вислів «не фонтан» кажуть по-різному. За однією версією, так відгукувалися про колодязну воду, яку водовози видавали за фонтанську. За версією краєзнавця Ростислава Александрова, так одеські господині у 1873 році називали нову дністровську воду, порівнюючи її зі старою водою Ковалевського. Котра з версій правильна — невідомо. Вони розходяться між собою; про джерела Фонтану ми вже розповідали в [історії про цілющий фонтан](/stories/healing-fountain/).

А башта пережила водогін, який вона обслуговувала. Понад пів століття вона входила до лоцій Чорного й Азовського морів: «Між Люстдорфом і мисом Великий Фонтан берег трохи ввігнутий, на ньому… височіє цегляна башта колишнього водогону Ковалевського… Її добре видно з моря, починаючи від дністровських гирл». У 1930-х роках башту розібрали, за поширеною версією — з військових міркувань, щоб вона не слугувала орієнтиром для ворожих кораблів. За словами краєзнавців, біля тильних воріт Будинку творчості письменників на Дачі Ковалевського, 111 ще довго лишалися цегляні рештки її фундаменту.

<!-- PHOTO PENDING: берег Дачі Ковалевського й пляж колишнього Будинку творчості письменників — PastVu p/2277086; ліцензію перевірити -->

У радянський час садиба й парк поруч із дачею письменника Олександра Федорова стали знаменитим Будинком творчості письменників. Вулиця Дача Ковалевського й сьогодні бере початок просто на 16-й станції. Від башти не лишилося нічого видимого — тільки ім'я купця на табличці з назвою вулиці.