Архітектор, який будував для бідних

На початку XX століття, після газетних захоплень Монте-Карло цей берег отримав зовсім інший будинок. На розі Амбулаторного провулка й Фонтанської дороги стоїть будинок, який за давнішими описами радше схожий на мініатюрний замок: світлий фасад, гостроверха вежа зі шпилем, стрілчасті вікна, ковані ґрати між кам'яними стовпами. Нічого лікарняного. Єдиний натяк — назва провулка.

Про те, хто дав на цю лікарню гроші, ми вже розповідали: Марія Бродська, п'ятдесят тисяч рублів. Але гроші ще не будинок. Будинок мав хтось вигадати, і цей «хтось» лишився в історії тінню: його ім'я є в архівних записках і майже ніде більше.

Звали його Юрій Дмитренко. Навіть по батькові його пишуть по-різному: в одних публікаціях Мелентійович, в інших Мелетійович. Народився він 1858 року, помер 1918-го, а в рік його смерті влада в Одесі змінювалася кілька разів. У різних джерелах його називають то міським, то єпархіальним архітектором. Монастирський архів каже «єпархіальний», і цьому ми віримо більше.

Найцікавіше починається, коли звести докупи те, що йому приписують. За публікаціями, Дмитренко проєктував нічліжний дім і дешеву їдальню на Новощепному ряду, лікарню для душевнохворих на Слобідці, будівлю станції швидкої допомоги, яка з'явилася на межі 1901–1902 років, і, нарешті, амбулаторію на Великому Фонтані.

Покладіть ці адреси на мапу, і вийде мапа міських бід. Де ночують ті, кому нікуди йти. Де їдять за копійки. Де лікують розум, який не витримав. Звідки виїжджає карета, коли комусь зле. І де на околиці, за містом, уперше з'являється лікар, до якого не треба їхати трамваєм.

Для цього будинку «Одеські новини» у травні 1913 року знайшли коротку й чесну формулу: амбулаторія з операційною та двома постійними ліжками, що споруджується «для обслуговування населення Великого Фонтану та його околиць». Жодних «відпочиваючих», жодних «гостей сезону». Лише населення.

Чому саме ці будинки? Відповіді в архіві ми не знайшли й вигадувати її не будемо. Але схоже, що лінія «від притулку до лікарні» справді була його лінією. Якщо в 1896-му цей берег славився оркестрами й лебедями, то в 1912-му йому знадобилася операційна.

Ще одна деталь, у яку хочеться вірити. За відомостями, що збереглися в монастирському архіві, Дмитренко помер від туберкульозу. У ті роки надії хворих пов'язували, зокрема, з повітрям, сонцем і морем. Хворих везли на південь, до води. Виходить, що архітектор, який будував місця для лікування, помер від хвороби, яку лікували самим місцем. Для історії це надто красива збіжність, тож ставитися до неї варто обережно.

Проєкт амбулаторії затвердили наприкінці 1912 року, закладка відбулася 25 травня 1913-го. Місцеві жителі стверджують: при амбулаторії постійно жила фельдшерка, а лікар об'їжджав усі приміські селища. За радянських часів, на межі 1940-х і 1950-х, у цих стінах відкрили пологовий будинок № 5, і кілька десятиліть тут з'являлися на світ юні одесити. У 1980-х пологовий переїхав на вулицю Маршала Говорова, а будинок якийсь час стояв покинутим. У 1990-х його викупив приватний власник і повністю відреставрував, тож сьогодні це дуже гарний будинок і пам'ятка архітектури.

Від будинку Амбулаторний провулок виводить просто до схилу, і там починаються кам'яні сходи, що спускаються до Золотого берега, одного з найбільш упізнаваних місць на цьому узбережжі: про нього ми розповідали в [історії про Золотий берег](/stories/golden-shore/). Місцеві жителі стверджують, що за царських часів на цьому місці стояли дерев'яні сходи. Фотографій їх, схоже, не збереглося.

Дивна доля у будинку, який мав лікувати всіх. Ще у 2011 році на його ґратах висіло оголошення «Продаю». Ні вулиці, ні меморіальної дошки на цьому розі Дмитренко не має, принаймні ми їх не знаємо. Зате йому дісталося найкраще, що може дістатися архітекторові: будинок, у який приходили, коли було зле. На Фонтані такі будинки пам'ятають довго.